ZeWiki

Вікі ZeWiki

Чому в україномовних батьків виростають російськомовні діти?

150статей у
цій вікі

Інститут соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України вже понад 15 років проводить моніторинги та дослідження української молоді, її психології, цінностей, взаємодії з соціумом, а також чинників, які впливають на формування її менталітету та культури. Фахівці вже мають великий багаж інформації та узагальнень. Зокрема, на сучасному молодому поколінні добре простежується те, що ХХІ століття стало століттям інформації: саме молодь є найбільшим споживачем телевізійної інформації, інтернету, соціальних мереж. Від якості всього, що виливається на несформовану особистість, зокрема, мови, суржика чи сленгу, якою подається інформація, залежить формування цієї особистості, а в глобальному вимірі — й майбутнє країни. Ось тому ми й апелюємо до ЗМІ — адже саме ці ресурси нині задають ритм, смак і стиль молоді.

Зміст

Так чому ж?

Про перспективи української молоді в контексті мови, яку обирають вони і яка обирає їх, про дослідження цінності української мови для молодого покоління «Дню» розповів доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ.

— Вадиме Олександровичу, ми з вами не так давно говорили, що українізація в Україні — неминуча. Ви ще дотримуєтеся такої думки чи змінили її через сучасну гуманітарну політику влади?

— Я сприймаю сучасний стан дещо песимістично, але розумію, що процес українізації не є лінійним. Він радше хвилеподібний. Зараз маємо відкочення хвилі. Це своєрідна реакція і всього суспільства, і його російськомовної частини на той період, коли багатьом здавалося, що їх насильно українізують. Я думаю, що й цей період тимчасовий. Не хочеться вживати слово «агресивний», але в багатьох є таке собі наполегливо-істеричне прагнення деукраїнізувати громадський простір. Найбільше це проявляється на провідних каналах телебачення, особливо — в розважальних передачах. Я б це назвав істеричною гламуризацією. Але такий стан не може тривати надто довго, від нього суспільство теж утомлюється. Я думаю, що за якийсь час почнеться зворотна реакція і такого типу спосіб самовираження потихеньку набридне більшості, суспільство перейде на інший рівень. Гадаю, що в найближчі роки не буде виразної українізації, як це видавалося в період «помаранчевої» влади, хоча й той період не був ознаменований справжньою українізацією — більше декларувалося, ніж робилося насправді.

Для мене українізація — це стан масової свідомості, і в цьому розумінні вона триває. Тут є дві тенденції. Перша — українізація ментально-політична. Якщо порівняти, наприклад, сьогоднішній період з останніми роками президентства Кучми, то серед російськомовного населення зараз є набагато менше бажання виходити на майдани під російськими прапорами (якщо хтось і виходить, то радше під українськими). Тобто спостерігається віддалення від Росії у політичному розумінні. Відбувається формування української політичної нації, і в цьому плані українізація проходить швидше. Сьогодні східноукраїнська російськомовна молодь має досить високий рівень українського патріотизму — вищий, ніж старше покоління в тих регіонах. Цю тенденцію можна оцінювати позитивно.

Друга тенденція простежується у сфері власне мови. Тут із українізацією складніше. Я б назвав дві основні причини. Перша — не головна, але очевидна: стабільний, всебічний тотальний тиск «русского міра», який традиційно має свідому чи несвідому підтримку в наших головах. Навіть коли свідомі українські патріоти негативно реагують на російськомовну присутність, то виходить, що вони її відображають, визнають її значення, підтримують значення російськомовного дискурсу (дискурс — це вся сукупність значень, які нас оточують) у нашому житті.

Друга причина, на яку мало звертають уваги, але яка статистично дуже показова: за 20 років відбулася істотна зміна поколінь: на зміну старшому поколінню, яке було більш україномовним, хоча менш патріотичним, прийшло покоління більш патріотичне, але менш україномовне. Дані показують, що загалом по Україні незначно переважає україномовне спілкування (між громадянами, у сім’ях), але серед молоді досить істотно домінує російська мова. І виходить, що незалежну Україну вже будують і будуватимуть надалі переважно російськомовні громадяни. Чи намагатимуться вони українізувати Україну?

Якась частина — так. Тим паче, що, за нашими даними, найвищий рівень громадянської свідомості, саморозуміння, усвідомлення сенсу життя, прагнення самовдосконалюватися мають російськомовні громадяни, які переорієнтовуються на українську мову. Це на сьогодні найбільш активна і свідома частина українського суспільства, зокрема й серед молоді. Але такі люди становлять невелику частину громадян. З другого боку, вони мають, як правило, великий авторитет у суспільстві і правлять за певний зразок. І, можливо, за 10—20 років поведінка саме таких людей буде взірцем того, як мають поводитися пересічні громадяни. Якщо це станеться, то наступним етапом може бути й мовна українізація, яку громадяни свідомо підтримуватимуть. Тобто, з одного боку, в Україні триває русифікація, а з другого — є вагомі підстави вважати, що після ментальної українізації настане час мовної.

Ще один чинник, який дедалі більше набуває ваги, — суто демографічний: український етнос вимирає, ми маємо погані перспективи. Це загальноцивілізаційна тенденція: вимирає європейська раса. Постає питання: чи буде Україна україномовною, якщо носіїв української мови щороку ставатиме менше й менше, натомість нашу землю заселятимуть носії інших культур (не обов’язково російської, бо в Росії проблеми не менші, ніж у нас). А як до цього ставитися — справа особистого вибору. Якщо сакралізувати українськість у вигляді мови, культури, ментальності, то це можна сприймати як трагедію, що насувається... Є, проте, і позитивна демографічна тенденція: у західних регіонах, що є більш україномовними, народжуваність вища. Може, це нас урятує.

— На вашу думку, чому в Україні склався такий парадокс — в україномовних батьків виростають російськомовні діти?

— Ця справді дивна ситуація найбільше має місце в Центральній Україні, зокрема в Києві. Батьки розмовляють з дітьми українською, діти ходять до українських шкіл, виростають — і в середовищі ровесників спілкуються російською, одружуються і створюють російськомовні сім’ї. Це вписується в загальний контекст домінування російськомовного дискурсу, адже в ньому все просякнуто більш чи менш виразною перевагою російськомовності над україномовністю. Для молоді російськомовність є привабливішою, видається витонченішою, елегантнішою, інтелектуальнішою... Тому молодь, яка орієнтується на сучасне, цікаве, свіже, енергійне, активне, вибирає російську мову як таку, що дає їй відчуття власної цінності, не усвідомлюючи, що сама вона є об’єктом русифікації.

Поділ між сферами української і російської мови останнім часом почав стиратися, але все одно він є. А гламур, який подобається молоді, майже не постає в україномовному оформленні. Не знаю, чи винна в цьому тільки влада, але спостерігаємо якусь тотальну шалену орієнтацію телебачення на російськомовну гламурність. Мене, скажімо, це дратує, але ж молоді подобається! Натомість сфери україномовні виявляються малопривабливими. У популярних розважальних телепередачах українська мова звучить штучно, вимушено. Щось там на початку оголосять по-українському (як, наприклад, Савік Шустер), а далі всі або майже всі з полегшенням переходять на російську. А це ще гірше, ніж якби передачі були цілком російськомовні, бо підкріплює уявлення про безпосередню перевагу російськомовного дискурсу над україномовним.

Ще одне питання, над яким варто задуматися. У нас є FM-радіостанції, які формують молодіжну культуру, є провідні телеканали. Чому ж досі немає такого популярного телеканалу чи радіостанції, який би пропонував привабливий для сучасної молоді україномовний фрагмент культури? Зрозуміло, що для цих речей потрібен капітал, і я розумію, що цей капітал у нас переважно проросійськи зорієнтований (попри відому тезу про те, що капітал не має національності). Але ж є й проукраїнський капітал, є велика частина освічених і небідних громадян, для яких український культурний продукт є важливим. А в нас сфера україномовної культури залишається дуже традиційною (веснянки, писанки тощо), а ось того, чим можна привабити сучасну молодь до україномовної культури, немає.

Тепер ще й активно утверджується уявлення про українське як насамперед або й виключно російськомовне. Уже виросло покоління молоді на Сході, Півдні, та й у Києві, для якої уявлення про українське постає в російськомовному оформленні. А україномовне — це щось випадкове, вторинне, додаткове, необов’язкове. У цьому є небезпека, бо реальна україномовність виявляється вимученою, нав’язаною. Це простежується у всіх сферах, зокрема в освіті. Вона в нас ніби україномовна, але часто-густо — тільки формально. А закінчується урок чи лекція — і всі переходять на російську, причому і російськомовні, і україномовні.

Зрозуміло, що такий стан речей не можна змінити ні за місяць, ні навіть за 20 років. Це тривалий період переусвідомлення, втім, ми могли б просунутися на цьому шляху далі. Постає питання: хто і що для цього має зробити? На поставлене молодим респондентам запитання «Хто є відповідальним за стан української мови в суспільстві?» абсолютна більшість відповіла, що самі громадяни. Запитуємо: «Хто несе відповідальність за функціонування української мови у вашому оточенні?» — на першому місці: «Я сам». Виходить, що на рівні декларованого знання молодь розуміє, що сама має дбати про українську мову, а коли доходить до реальної поведінки, то вона сильно відрізняється від висловлюваних позицій. Бракує рефлексії — погляду на себе збоку. Любов до української мови залишається на рівні гасел. Так само й мільйонам російськомовних громадян теж бракує рефлексії, адже більшість із них не виступає активно проти української мови, але в реальній поведінці не робить жодних зусиль, аби підтримати мовну українізацію.

— Як ви ставитеся до гіпотези, що українська мова може зникнути, як зникає білоруська, тому що нею не розмовлятимуть?

— Думаю, на те, аби зникла українська мова, потрібно дуже багато часу. Ми зараз є свідками того, як у Європі відроджуються мови, які вже стали майже мертвими, а тепер щороку ними дедалі більше розмовляють. Пригадаймо 70—80-ті роки ХХ ст., часи Брежнєва, коли українська мова публічно майже не функціонувала. Тоді здавалося, що вона вже майже мертва, але згодом мова досить швидко відродилася і тепер перебуває в набагато кращому становищі, ніж 20 чи 40 років тому. Отже, говорити, що вона відмирає, було б легковажно. З одного боку, є тенденція русифікації, про яку я вже сказав, а з другого — росте усвідомлення нашої українськості, тож якщо вдасться протидіяти формуванню небезпечних уявлень про все українське як російськомовне, то думаю, ми українську збережемо. Перспективи нашої мови потрібно оцінювати на тривалий історичний період. Рік, два, п’ять — замало. Потрібно ще років зо 20.

Що стосується білоруської мови, то там складніше, бо немає, умовно кажучи, такого регіону, як у нас Західна Україна. Але там немає й Крим та Донбасу — великих російськомовних регіонів. Тобто в них відбулася не так кількісна, як якісна русифікація. Самі білоруси мало усвідомлюють себе білорусами. Але й там сьогодні посилюються тенденції ментальної білорусизації. Складається враження відродження білоруської мови, втім, не будучи фахівцем, я на цьому не наполягаю.

КОМЕНТАР

«День» поцікавився в «молодого парламентариста» — учасниці Програми сприяння парламенту України, як, на її думку, можна розумно протистояти «гламуризації» українського інформаційного простору?

Катерина МАКСЮТІНА

Красноармійськ, стажер секретаріату заступника голови ВР, Програма сприяння парламенту України

— Нерідко «вихованням» наступного покоління займається телевізор. Та постає питання: кого ми виховаємо з таким мас-медійним наповненням? Усе, що сьогодні діється з українськими мас-медіа, можна висловити лише однією фразою: «Бенкет під час чуми» або «Усвідомлене «бомбардування» глядача», результатом якого є те, що люди перетворюються на величезну сіру масу, яка не здатна мислити, яка не розвивається, яка закриває очі на той жах, що коїться навколо.

Чому існує ця проблема? Зазвичай непотребом заповнюються порожнечі. Тому вирішенням проблеми може стати створення альтернативного змістовного продукту. Наше покоління не бачить та не чує видатних людей. Наш мозок прилаштовують до життя так званої еліти, при цьому абсолютно не зважають на тих, чий життєвий шлях дійсно вартий уваги.

Утім, ми повинні зрозуміти, що вирішення такого складного питання — справа не одного дня, до якої треба підійти комплексно: дошкільна освіта, школа, університети, мас-медіа... А попит на інтелектуальні мас-медіа є, і, за умов правильного підходу, буде неодмінно збільшуватись. Україні потрібен вимогливий споживач та професійний і відповідальний виробник.

Оксана МИКОЛЮК, «День»


Виноски


Фото

Додати нове фото
158фото у цій вікі
Переглянути всі фото >

Остання вікі-активність

Дивіться більше >